«Я Юля, пасу кози та вівці, і це – кайф!». Переїхала на хутір, щоб руйнувати стереотипи про село.

Юля Малекс з чоловіком Русланом понад п’ять років тому придбали хатинку та землю на хуторі, адже мріяли про це давно. Кілька років з нового житла вони щодня їздили до Львова на роботу, а потім вирішили оселитись там повністю. Зараз на хуторі Юля тримає кіз, овець та курей, робить бринзу та масло ГХІ, веде блог та встигає подбати і про себе, поки чоловік на службі.

Про усвідомлене рішення мешкати на хуторі, любов до тварин та стереотипи про сільське життя, Юля розповіла для ШоТам.

Не хотіли мешкати все життя у місті

Ми з чоловіком завжди хотіли жити на природі та мати власний будинок в якомусь спокійному місці. Не хотіли мешкати все життя у Львові чи іншому місті, але також і не мріяли оселитися в центрі села, поруч зі школою, зупинкою чи сусідами через паркан. Нам було важливо, аби була велика територія, тому довго шукали таке місце. Переїхати на хутір особливо не наважувались – ми просто дуже хотіли та зробили це.

Щоб купити хату, відкладали гроші. Хотіли, аби вона була недалеко від Львова, де ми до того жили, працювали і де в нас є багато друзів. Розуміли, що перший час буде складно, тому вирішили доїжджати з майбутнього житла до міста на роботу, тому шукали його в межах п’ятдесяти кілометрів від Львова. Вдалось знайти мальовничу хатинку за сорок кілометрів, що нас дуже приваблювало.

Коли ми переїжджали, то нікого і нічого тут не знали. Це був початок квітня, саме розтанув сніг, довкола було болото. Ми найняли бус, але колеса застрягли на ґрунтовій дорозі, а ми мали речі та двох котів в переносці. Тоді нас врятував майбутній сусід Степан, який на підводі з кіньми перевіз всі наші речі. Ми переїхали саме перед Великоднем, тому перші свята в новому домі зустріли з пасками та ковбасою, які принесли сусіди, але без хліба, який забули купити.

Навіть коли через декілька днів до нас приїхали батьки чоловіка, які мають комфортний особняк, і сказали, що через місяць ми втечемо назад до Львова. У нас мало хто вірив, особливо коли бачив нашу «нову» стару хату, але ми наполегливі, і тепер до нас хочуть приїхати ті, хто раніше кивав головою.

У блозі руйную стереотипи про життя на хуторі

На хату ми витратили всі заощадження, тому багато працювали, адже потрібен був ще ремонт. Ми переїхали навесні, було багато й роботи біля дому, а щоденні поїздки у місто дуже виснажували. Тому коли з часом я перестала їздити на роботу, наважилась зробити те, про що давно мріяла – почала вести блог про життя на хуторі. Мені було це дуже цікаво, я хотіла показувати життя в українському селі та руйнувати стереотипи про нього.

Якось одна підписниця дозволила собі вважати дивним, що я маю багато худоби, але виглядаю доглянутою і ще маю час їздити двічі на тиждень в басейн. Я вважаю, що якщо людина успішна, самодостатня, вміє заробляти, то все одно де вона живе – в лісі, селі чи на хуторі. Не розумію людей, які мислять стереотипно і звикли, що в селі люди мають важко працювати та постійно втомлюватись. Особисто я на ногах весь день, адже маю багато роботи біля своїх тваринок. Але я, наприклад, не саджу картоплю, мені простіше приготувати бринзу, продати її, а за ці кошти купити моркву, цибулю, картоплю і все, що мені треба. Я подумала, що людям буде цікавий цей мій досвід, і почала розповідати про нього в блозі.

На хуторі в мене покращилось самопочуття

Після переїзду на хутір я почала більше ходити, рухатись та краще харчуватись. Під час одного з ефірів в ТікТок одна підписниця спитала, чи в моєму колі спілкування не вважають, що пасти кози та вівці – це соромно. А потім спитала, що я їм. Я перерахувала: гречку, яйця, сир, молоко, зелень, фрукти, солодощі. На що ця жінка сказала, що я проста та дешева.

А я вважаю, що просто – це піти в супермаркет і купити готові продукти, газовану воду чи чипси, а потім їсти їх на дивані перед телевізором. Їсти свіжі продукти, овечу бринзу, багато рухатись, їздити в басейн, думати про своє здоров’я та жити як хочу – це зовсім не просто. Я Юля, яка пасе кози та вівці, робить сир та розвиває свою ферму – і це кайф. Організувати своє життя на своїй землі та жити як хочеш – це те, що дорого вартує.

До хутора я теж жила свідомо, але тут вживаю більше якісних продуктів. От сусід днями привіз мені натуральний мед. Я знаходжуся на свіжому повітрі й почуваюсь набагато краще, ніж в будь-якому іншому місці. Зараз я можу більше чогось зробити, маю кращий фізичний стан. Я не пам’ятаю, коли востаннє була в лікаря і не тому, що нехтую здоров’ям, бо на перевірки ходжу регулярно. А тому, що не хворію навіть якщо буду взимку весь день на вулиці, а якщо застуджусь, то лікуюсь молоком чи маслом ГХІ.

Я обрала свій шлях свідомо

У нас тут велика територія, і ми плануємо зробити багато. Наприклад, збудувати сироварню, літню кухню, де б я варила сир. Чоловік точно має мені зробити загорожу для тварин, щоб вони мали територію, де пастимуться самостійно. А ще хочу придбати доїльний апарат, аби це все було не на аматорському рівні, а сучасно.

Мрію, щоб ми тут жили щасливо разом з чоловіком та мали час на власні заняття. У нас на подвір’ї є великий старий горіх, то я пишу історії під цим горіхом, коли маю натхнення.

Ще мрію про те, що й всі – щоб ми перемогли, й всі наші захисники повернулись до своїх домівок. Від цього залежить майбутнє нашої держави та всіх нас, а далі все буде. Кожен зараз має щось робити для перемоги – донатити, організовувати збори, волонтерити, але не впадати в депресію. Якщо вже так вийшло, то йти до психолога та давати собі раду. Наприклад, я себе хвалю та люблю, тому це теж мені допомагає морально.

Колись одна підписниця сказала, що я егоїстка, бо думаю лише про себе, свого чоловіка та своїх кіз. У моєму світі так і має бути, бо в першу чергу я дбаю про себе, а потім – про все інше. Завдяки блогу я навчилась відстоювати власні кордони. Дуже пишаюсь тим, що в мене немає слів «не можу», і я розв’язую будь-яку проблему. Пишаюсь, що вже рік їжджу на авто, хоча було складно. Я в житті багато чого боюсь, але роблю попри страх. На хуторі я навчилась багатьом речам – можу надати медичну допомогу тваринам, поставити крапельницю козі, а коли чогось не знаю, то вивчаю це. Взимку в мене померли козеня та ягня. Мені було складно і морально це прийняти, і фізично закопати їх в мерзлу землю. Але поки чоловік в складі ППО тримає небо, я мушу тримати наш хутір. Я пишаюсь собою, бо я обрала свідомо свій шлях і роблю все, що запланувала.