Її будинок залишився в селі Переїзне – це неподалік Бахмуту. Там Світлана Івченко залишалася до останнього, разом з дітьми, їх у жінки шестеро. Каже, не могла покинути дім, який будувала її мама буквально власноруч, шкода було і величезного господарства, тварин.
«Було по двісті качок, я торгувала м’ясом, тримала свиней – віддавала оптовикам. Ми виїжджали, я взяла лише телевізор з собою та документи. Бо телевізор в розстрочку купувала – і він улетів, коли їхали, з багажнику на даху машини відірвався».
Тікати довелося, як і багатьом, «в нікуди», зупинилася з родиною на Вінничині. Тут родина знайшла прихисток в старому будиночку.
«Ані вікон, ані дверей, повна хата людей, як то кажуть. Миші дірки попрогризали всюди. Тут хоча б не стріляли, але з дітьми у такому занедбаному приміщенні скажу чесно – важко. Опалювати намагалися дровами, дірки в стінах я закривала сама, а от полагодити стелю – набагато важче і дуже дорого. Спали на підлозі, буквально покотом, одна з кімнаток взагалі не опалюється».
Молодші діти часто хворіють через стрес та нові умови життя, а ліки Світлана бере в борг в місцевій аптеці. Документів на будинки тут нема ні в кого з переселенців, каже жінка, хоча виплачувати за житло довелося. Але Світлана не з тих, хто звик жалітися або опускати руки. В червні вона залишилася без роботи, єдиним джерелом доходу стала пенсія її старенької вже сліпої мами, якій 84 роки. Та навіть за таких умов жінка встигла організувати односельців на прибирання вулиці, очищення річки. Сама – завзято допомагає ЗСУ, намагається робити те, що вміє.
«Набрала качок, виростила їх, тридцять штук, зарізала, зробила тушонки – віддала хлопцям нашим, ЗСУ. Потім свиню також виростила, зарізала і тушонки наробила – передала на передову пацанам», - розповідає Світлана.
Вона роздає дитяче харчування для маленьких дітей від благодійних організацій, роздає й власну гуманітарку, яку отримує на велику родину. Організувала дитячу кімнату для місцевої малечі.
«Самозахоплення, можна сказати, я здійснила – в будівлі сільської ради тут був занедбаний другий поверх, порожній. Я пофарбувала підлогу, двері, знайшла меблі та благодійників, які подарували нам великий проектор на стіну, тепер діти сюди біжать на заняття».
Але самій волонтерці нема кому допомогти. Світлана мріє про хоча б невеличкий город та власний будинок. Щоби діти спокійно навчалися, а вона могла знайти роботу. Заради цього хоче переїхати до Житомирської області – там живе доросла старша донька. Вона вже придивилася скромний будиночок з великою ділянкою під город. Тепер волонтерка шукає спосіб переїхати та перевезти родину в кращі умови.